Тридцять років тому чернігівські Рух і «Просвіта» починали відродження Гетьманської столиці України– Батурина.
14 липня 1991 року починався знаменитий агітаційно-просвітницький похід «Козацькими шляхами» – Чернігівських обласних організацій Народного Руху України і Товариства «Просвіта».
Йому передував за рік до цього, у липні 1990 року, подібний похід «Дзвін-90». Але він тривав всього 2 дні, по центральних районах Чернігівщини. А цей був тиждень, по північних і північно-східних районах. Втім, обидва походи мали на фініші легендарний Батурин, Гетьманську столицю України. Але на той момент майже на три століття викреслену з нашої історії і російською імперією, і її наступником комуно-радянським СРСР. Бо Батурин був символом поруху України до незалежності. І саме Чернігівські Рух і «Просвіта» почали святу справу відродження Батурина у національній пам`яті.
Тоді, в липні 1990-го, в Батурині вперше пролунав наш національний Гімн «Ще не вмерла Україна». Тоді ж тут вперше була відслужена панахида, пролунала українською мовою молитва за славного гетьмана Івана Мазепу та загалом українських козаків, жертв московщини.
Нагадаю історичний контекст обох походів.
У 1990-му йшов 6-й рік так званої Перебудови. Чи то була лібералізація режиму, чи спроба якось його оновити, але вже відбувалися незворотні процеси демократизації. Розвалився вимурований Радянським Союзом соціалістичний табір, принаймні в Європі. На шлях повної незалежності, демократії стали Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія, Югославія, Чехословаччина. В СРСР країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія проголосили незалежність, якщо точніше – її відновлення, бо чітко заявили, що ніколи й не вступали в СРСР, а були ним окуповані у 1940 році.
16 липня 1990 року Верховна Рада ще тоді Української РСР, обрана весною того року як Рада 12-го скликання, а невдовзі вона стала парламентом 1-го скликання, ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. За суттю, це вже було проголошення незалежності, адже суверенітет – це, власне, і є незалежність держави. Але потрібен був ще рік агонії Союзу, щоб після комуністичного путчу серпня 1991 року він розвалився остаточно.
Я не був учасником походу «Дзвін-90». Хоч при самому його початку, коли він одразу після Чернігова прибув до Куликівки, разом з друзями допомагав організовувати виступ учасників походу на центральній площі селища. Членом Руху я став у 1993 році, членом «Просвіти» – в листопаді 1991 року, коли створив і очолив Куликівську районну організацію Товариства.
Тоді, влітку 1990 року, я вже 17-й рік працював журналістом у Куликівській районній газеті «Поліська правда». Але знав уже декого з чернігівського просвітянсько-рухівського товариства. Насамперед, Василя Чепурного, як колегу, – він був журналістом обласної молодіжної газети «Комсомольський гарт». Знав декого з літераторів, адже чимало років був членом обласної літературної студії. Серед знайомих була, зокрема, поетеса, вчителька Надія Галковська. І ось саме знайомі учасники походу «Козацькими шляхами» долучили мене до нього, як журналіста.
Восьмиденний похід був чудово організований. А це непросто для такої великої групи. Транспорт, побут, харчування на свіжому повітрі, ночівлі в оселях, а частіше на природі, в туристичних наметах. Весь графік походу всі численні його зустрічі, виступи були старанно сплановані, чітко все виконувалося. Чудовим організатором виступив Володимир Ступак, на той момент – відповідальний секретар обласної «Просвіти» і один з керівників обласного Руху, згодом – його багаторічний голова. Очолювали похід голови цих організацій: Руху – Валерій Сарана, «Просвіти» –Василь Чепурний.
З нами був і брав участь у зустрічах, проводив молебні священник отець Семен Перва з Чернігова – з недавно відновленої Української автокефальної православної церкви. Пізніше УАПЦ стала основою Київського патріархату.
Головним у поході був співочий гурт обласної «Просвіти» під назвою «Причастя». Керівницею його була Лариса Куровська, музикознавець, викладач Музичного училищі імені Л, Ревуцького, голова міської «Просвіти». Виступ гурту, власне, і був основою всіх зустрічей з людьми, всіх акцій. Йому передували агітаційні виступи наших керівників – про Україну, її історію, культуру, про потребу нарешті здобути повну незалежність, мати свою державу.
На місцях зустрічі організовували місцеві активісти Руху і «Просвіти». В більшості, зустрічі проходили під відкритим небом, але інколи і в будинках культури.
У співочому гурті співав і Ступак, а ще – педагог Галина Нестеренко, робітник Іван Іващенко, поетка Надія Галковська, молоді активістки Віра Дерев`янко, Ганна Милейко. Баяністом, був концертмейстер обласної філармонії, в подальшому відомий композитор Микола Збарацький.
Учасниками походу були також лікар, згодом голова обласної організації екологічної асоціації «Зелений світ» Іван Осадців, культпрацівник Юрій Соболь, в подальшому – гендиректор Національного заповідника «Чернігів стародавній». Представником щойно відроджуваного українського козацтва був Володимир Бичек, вбраний у козацький стрій, з шаблею при боці, він чудово грав «роль» козацького полковника.
Згодом гурт «Причастя» став основою ще двох поїздок обласної «Просвіти» – до української діаспори: у 1992 році в Білорусь, у Мінськ, і у 1994 році – в Литву (Вільнюс, Каунас).
Згадується величезний ентузіазм, з яким проходив похід, завзяття, з яким нас скрізь зустрічали люди.
Маршрут був такий: Чернігів, Седнів, Менський, Сосницький, Коропський, Новгород-Сіверський райони (райцентри і села), і фініш у Батурині.
Першу річницю Декларації про суверенітет ми зустріли 16 липня в селі Дігтярівка Новгород-Сіверського району. Тут піднялися на гору над Десною, до напівзруйнованої древньої церкви, зведеної гетьманом Мазепою і поруйнованої за Союзу. Скільки тоді було таких поруйнованих, закритих церков. Зараз вона відновлюється. Нарешті! Хоч і аж на 30-му році Незалежності.
Саме в цьому поході народилася легендарна пісня «Козачка», що облетіла все світове українство. Вечорами, коли всі весело відпочивали біля вогнища, серед наметів, Надія Галковська і Микола Збарацький сідали неподалік окремо і щось награвали, наспівували. І ось пізно увечері 18 липня, на луках біля Коропа, співавтори гучно запрошують всіх до вогнища, на прем`єру нової пісні. І тут вони вперше виконали «Козачку». Приспів «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий» всі підхопили миттю. А вже другого дня пісню розучив і виконував на зустрічах гурт «Причастя».
Сам вірш Надія написала раніше. Я чув його в її виконанні на одному з міських просвітянських вечорів, які тоді проводилися в Будинку культури будівельників Чернігова. Але мелодія, пісня народилися в поході. Так що 18 липня був і ювілей легендарної пісні.
Похід завершився дводенним Козацьким святом у Батурині, 20 і 21 липня. Воно стало всеукраїнським. Прибули хори з Києва, Західної України. Фінал свята був на стадіоні, у неділю 21 липня. На урочистостях в Будинку культури виступили Левко Лук`яненко, Роман Іваничук. Живий класик української літератури, львів`янин Іваничук почав відродження Батурина в нашій пам`яті ще раніше, своїми творами. Потім він постійно приїздив у Гетьманську столицю, для якої так багато зробив як письменник, депутат парламенту, громадський діяч. А самі Козацькі свята, згодом, як правило, в середині червня, стали щорічним, набули статусу обласного Козацького свята, а в деякі роки були всеукраїнськими і навіть міжнародними. І ми, просвітяни, рухівці, брали у них найактивнішу участь.
Ці фото я зробив під час того Козацького свята в Батурині. Ця акція була проведена на Гончарівці, на околиці містечка. Там, де був заміський палац гетьмана Мазепи. Але ми ще не оди рік вважали, що саме тут був центр гетьманського Батурина, спаленого у листопаді 1708 року московським військом. Ось як ми мало знали нашу історію.
Це вже пізніше запрацює українсько-канадська археологічна експедиція, яка рік за роком відкриватиме нам Батурин. Принагідно, хочу добрим словом згадати нині покійну відому діячку української діаспори, лікарку, доктора Марію Фішер-Слиж з Канади, членкиню Ліги українських меценатів. Окрім іншого доброчинства, вона підтримувала фінансово і дослідження Батурина.
А керував роботами відомий чернігівський археолог, викладач педуніверситету Володимир Петрович Коваленко, теж нині покійний. Стараннями археологів відкривався для нас, для України і світу справжній Батурин. І це місто було там, де тепер його центр, де за ініціативи і сприяння президента України Віктора Ющенка проведено величезну роботу по відновленню гетьманського Батурина. Зокрема, відновлено спалену окупантами Цитадель.
Але у 1990 році, під час першого походу «Дзвін-90» чернігівські Рух і «Просвіта» почали відродження Батурина саме тут, на Гончарівці. Встановили скромний хрест на невеликому кургані-могилі: в пам'ять батуринців, знищених московитами. А також – ось цю пам`ятну дошку на честь гетьмана Мазепи.
Фото зроблено під час панахиди.
Не передньому плані зліва — священик Петро Бойко, він же – диктор Українського радіо, Заслужений артист України. Правіше від нього – Василь Чепурний. Справа — згаданий вже отець Семен з Чернігова. За ним, з мегафоном, – Валерій Сарана. Крайній зліва на фото – активний рухівець і просвітянин В`ячеслав Логін. Зараз він – священнослужитель в Канаді, архієпископ незалежної Білоруської автокефальної православної церкви, звісно, забороненої нині в Білорусі.
На інших фото – співочий гурт «Причастя» обласної «Просвіти» з іншими учасниками походу, а також маленькі батуряни біля пам`ятної дошки гетьманові – долучення до нашої історії.
В цих походах всі відчули, як бракує друкованого слова, нового, демократичного, національного. І ми почали цю роботу. Першою ластівкою став альманах обласної «Просвіти» – «Просвіта-92». В ньому стільки цікавих публікацій з історії, краєзнавства, літературних творів. Цю брошуру підготували ми з Чепурним. Я був її редактором. З простої причини: як уже згадував, я працював у редакції Куликівської райгазети. І поруч була районна друкарня, де видавалася ця газета. Колективи редакції і друкарні були, практично, єдиним цілим. І я мав можливість організувати тут видання альманаху: набір, верстку, друк. При повному сприянні поліграфістів, як і надалі по газеті. Між іншим, я завжди говорив, що, окрім гарних ідей, лозунгів, треба, щоб була практична можливість щось робити, треба шукати ці можливості.
Планувалося, що альманах буде щоквартальником. Але я пішов далі і запропонував у «Просвіті» замість альманаху спробувати видавати газету. Знову таки враховуючи реальні, практичні можливості, мою роботу в Куликівці.
Так і народилася знаменита обласна газета «Сіверщина», перший номер якої вийшов у грудні 1992 року, як спільне видання Руху і «Просвіти». Там же, в Куликівській друкарні. «Редакцією» були два журналісти: Василь Чепурний, виконуючий обов`язки редактора (редактором офіційно не міг бути, бо вже працював у владі, керівником прес-служби, по-теперішньому кажучи, обласної адміністрації), і я, відповідальний секретар газети. Восени 1993 року конференція обласної «Просвіти» призначила мене редактором «Сіверщини», і я був ним 12 з половиною років. У перші роки «волонтерськи», як і Чепурний. Бо лише у травні 1996 року я пішов з райгазети і зайнявся безпосередньо виданням «Сіверщини». Газета робилася в Куликівці по липень 1994-го, потім перейшла на видання в обласне видавництво «Десна».
…Пройшло 30 років. Вже кілька років не виходить «Сіверщина», як і створене пізніше її дочірнє видання – обласна газета «Біла хата». В Україні зникли десятки демократичних газет, народжених уже після 1991-го. Національно-демократичні сили, які вели нас до незалежності, у тому числі і легендарний Народний Рух, на жаль, у глибокій кризі, на узбіччі суспільно-політичного життя. І це потребує свого осмислення.
Україна пережила дві революції. Найстрашніше – на нашій землі восьмий рік війна, вперше за нашу незалежність: тисячі вбитих, десятки тисяч поранених, півтора мільйони біженців. Україна, теж вперше в новій історії, втратила території. І кінця війні і цим втратам не видно.
В суспільстві величезне розчарування і болюче запитання: чому у нас так не склалося, як у тих же колишніх співкамерників по соцконцтабору, які давно вже у НАТО і Євросоюзі? Чому таке убоге життя народу в таки ж одній з найбагатших країн Європи? А саме такою вона подавалася, і правильно, у тій нашій скромній агітації, з якою ми йшли до людей 30 років тому. Минуло аж 30 років!
Відповіді шукаймо разом. Непрості, болючі, бо щось таки не так в нас самих, в суспільстві. Але поки що – згадуймо і цю нашу історію, 30-річчя знаменитого походу «Козацькими шляхами».
Петро Антоненко, редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів. Фото автора
